дорога до села

Далеко-далеко за обрієм міської буденності видніється село. Стріхи закинутих будинків закошлатились, мов спини диких звірів. Я приїхала туди пізно увечері, коли сірі тіні потроху почали синіти, а де-не-де чорна ніч роспустила свої чорні вії. Ніч спостерігала, як я йду із залізничної станції крізь молодий ліс до хати “на куті села”, як говорять тут місцеві. Надворі мороз, і тепле повітря, що я видихаю, в’ється спіралями навколо носа. Ліс живий, сніг рипить під ногами, а ліс відповідає – “рип-сккрх” – хитаються замерзлі сосни, стукає гілля, від непроханих гостей знялась зграя птахів і сварить мене, небажану перехожу, незадоволено кружляє над головою.
forest
Стежка добре протоптана – нею щоранку діти ходять до школи з Тимару (три хати посеред лісу, там могла б жити червона шапочка і вовкулака, і чупакабра, але живуть працьовиті сім’ї) до нашого села, тут ще є вчителі.
Та хата, до якої я прямую – у ній мої бабуся та дідусь. Там мене чекає світло, тепло, смачні пироги прямо з печі.

light

Мене наздоганяє жінка, певне тим само потягом приїхала, каже – разом веселіше. “Що там в селі, питаю?” – “Не дуже. Світло вимикають без попередження, єдиний магазин переїхав у сусіднє село, бо тут малий прибуток. Але в мене три корови і ще одна телиця молода, то я молоко та сметану до Гайсина відвожу, там і скуповую все необхідне”. Це тітка Галя, вона живе на сусідній вулиці з чоловіком, що має синього трактора та з трома дітьми. Більше ніхто не живе на тій вулиці, як тільки родина Галі та її худоба. Вздовж грунтової дороги тягнеться непрохідний сад, деінде розмежований старими зеленими парканами, в тих садах ховаються закинуті хати, сараї, курники, що повідкривали чорні роти, ніби хочуть проковтнути хоч когось живого.
cl_129
Від вулиці до вулиці село мертве і тихе. І мені це подобається. “Дивись, – каже Галя – ліс підступає під самий паркан”. Вона вказує на паркан свого подвір’я, бажає мені доброї ночі та зникає в обіймах трьох, закутаних в сто одежин, дітлахів.
Я довго милуюсь небом. Скільки зірок!! Де таке побачиш у місті..

morning
Дідусь з бабусею прокидаються дуже рано, п’ють міцний чорний чай зі свіжим сиром та згущеним молоком, дідусь дуже любить згущенку. Йому 80, а він вилітає з хати, мов молодий хлопець – до майстерні, де повно стружки і пахне свіжим деревом. Бабуся порається – для худоби вона вже слаба, але має індиків (що за диво-птахи!) та курей.
indyk_113

cl_122
Найбільше радий нашому ранковому візиту пес Мухтар, бо він голодний з ночі, як собака.
cl_123
Я розглядаю індиків, що злітають з гілля яблуні, ласі до зерна. Головний пишногрудий птах фірмово лається, пушить хвоста так, що пір’я здіймає куряву.
indyk_112

cl_126

cl_124
Чекає на сніданок і місцева улюблениця – киця Варварка.
cl_117
Згадую, що коли бабуся була молода навколо подвір’я був сливовий сад, стиглі сливи обережно збирали та сушили усією родиною. Від теплої сушарні по землі стелився солодкий терпкий дим.
Але зараз повітря різке та морозне. Думаю “Як чудово було би повернути до життя той сливовий сад, повернути до життя село, розбудити землю мого народу”. Новий день дарує надію, що далі буде краще. Що відродження народу відбувається саме зараз. Я посміхаюсь і радію часу, в якому живу.
cl_120

2 Comments on “дорога до села

  1. Такая нежная и одновременно грустная история.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Social media & sharing icons powered by UltimatelySocial